Партизанський рух під час Великої вітчизняної війни – одна з улюблених тем для фальсифікаторів історії всіх мастей. Зрозуміло, що в умовах окупації, коли головними документами найчастіше ставали спогади очевидців, багато фактів перевірити і довести було складно. Достеменно відомо, один процес йшов знизу: люди на окупованих територіях, намагаючись хоч якось захиститися від масового терору нацистів, створювали партизанські загони.
Цим процесом керували багато відомств: і партійні органи, і НКВД, і військова розвідка, і політуправління Червоної Армії. Їх завданням було озброїти людей, провести інструктаж і, якщо дозволяв час, провести мінімальну підготовку. Але, як відомо, у семи няньок дитя без ока. Раз у раз виникали міжвідомчі конфлікти і тертя. Наприклад, військовим хотілося, щоб партизани діяли в прифронтовій смузі, відволікали сили військових німецьких частин. А НКВД на це заперечувало, що поряд з фронтом партизанів швидко розіб’ють, тому їм краще займатися диверсіями і агітацією в глибокому тилу німців.
До речі, історія знаменитої партизанки Зої Космодем’янської – характерний приклад того, як важко було діяти в прифронтовій смузі. Саме тому, що диверсійної групи, куди вона входила, довелося виконувати завдання на території буквально нашпигованою німецькими солдатами, їй, якщо міркувати суто практично, вдалося зробити небагато – підпалити кілька будинків, де перебували німці.
Чималу частину партизанів у цей час складали люди без військового досвіду, без досвіду життя в лісі. Не дивно тому, що багато партизанських загонів було знищено в перші ж дні окупації. А деякі взагалі розходилися по домівках, не витримавши перших же труднощів партизанського життя в лісі: уявіть собі городянина, який в ліс їздив хіба що на пікнік. А тепер йому доводиться спати в землянці, а то й на голій землі.. Були такі загони, які просто не зуміли зібратися.Були випадки, коли загонам не щастило з командирами. Адже це рідкісне вміння – згуртувати людей у важких умовах, налаштувати на довгу і жорстоку боротьбу. Не можна забувати, що в перший рік більшості партизанських загонів доводилося воювати часто без усякого зв’язку з «великою землею». А нацистська пропаганда, якій на окупованій території багато хто вірив, віщала, що Москва впала, Ленінград зданий. А партизанам теж хотілося жити, і у них в таких умовах виникало природне запитання: якщо війна програна, за що нам вмирати?
Але ті загони, які збереглися до кінця 1941 року, представляли із себе вже цілком реальну бойову силу. Люди в них навчилися воювати і виживати. Існувало вже чимало загонів, що налічували сотні осіб. У їх складі були місцеві жителі, військові з колишніх «оточенців» і закинуті в тил ворога співробітники спецслужб.
І ось тут в Москві виникло питання: як ефективніше використати партизанський рух. Адже партизани можуть просто сидіти в лісі, зрідка робити вилазки на поліцейські дільниці або підривати сільські мости. Але їх можна задіяти і для якихось стратегічних цілей, щоб вони проводили рейди в тилу ворога, перекривали шосе, знищували невеликі німецькі гарнізони.
А для цього до них треба надсилати фахівців – підривників, політпрацівників, розвідників. Треба забезпечувати їх хорошою зброєю. Хоча, відомо, що партизани добували зброю в бою, знаходили його на місцях боїв, забирали зі схованок, створених до окупації … Але до відбитого у німців «Шмайсера» в лісі не так-то просто наклепати нові патрони. Звичайно, голота на вигадки хитра. Партизани намагалися навіть міни робити кустарним способом, виплавляли з толу. Але таких умільців було небагато. Та й ефективність у таких саморобок була часто невисока.
Загалом, щоб дії партизанів не були якимись розрізненими комарині укуси для окупаційних військ, влітку 1942 року був створений Центральний штаб партизанського руху. Він керував і коригував роботу всіх великих партизанських загонів і з’єднань. Причому не тільки в нашій країні, але і в Польщі, в Чехословаччині.
І вже наприкінці війни радянські партизанські загони стали цілком організованою силою, яка зробила великий вплив не тільки на обстановку в окупованих територіях, але й на фронтові операції.
Існував в той час і антирадянський партизанський рух, який мав місце в Прибалтиці, на Західній Україні, в Західній Білорусії.Воювали партизани й проти нього і мирного населення.Відомо, наприклад, що на Західній Україні радянські партизани спалили кілька сіл, які підтримували українських націоналістів. При цьому мало хто знає, що партизанські з’єднання, які це скоїли, були переважно польськими та єврейськими за своїм складом. У радянський час любили наводити факти, коли партизан розстрілювали за те, що вони грабували місцевих селян. Однак адже їм треба було щось їсти, і, напевно, далеко не все місцеве населення охоче ділився продуктами?
Отож, партизани грабували місцеве населення, і воно їх боялося …І довести, що партизани вели себе, як бандити, нескладно.
Досить взяти, наприклад, такий непростий для радянських партизанів регіон, як Західна Україна. Кому ж таки більше симпатизувало місцеве населення, радянським партизанам або членам УПА?
- Осінь 1942 року, Волинь. Надзвичайно складний час.Населення вже «наїлися» нацистської окупації. У людей забирають хліб, їх рідних викрадають на роботи в Німеччину, знищуються євреї і не тільки. Люди хочуть мати захист від німців. В цей час в цей район зі Східної України починають виходити радянські партизанські загони із з’єднань легендарного Ковпака. Але для місцевого населення радянські партизани такі собі,голодні “приходьки,” а з своїми “лісовими хлопцями” вони дітей хрестили і горілку пили. І тут жодної ідеології не було, вона в даному випадку відступає на другий план. У місцевих є розуміння, що фашисти несуть зло.Вони бачать, що і радянські партизани, і українська партизанка ворогують між собою , і населення звісно схиляється до тієї сили, яку вони добре знають.
Потім протиборство починає розкручуватися – бандерівці ріжуть поляків.Родичі загиблих йдуть до партизанів і мстять українцям. Ставлення місцевого населення до партизанів уже негативне – вони бачили зірочки на шапках-вушанках партизан…